Вовкулака
В сивому лісі, де старовинні смереки вистромлюються в небо, а тіні плутаються серед стовбурів, загадковий світ скриває свої таємниці.
Тут люди чують звуки шелесту вовчих лап під ледь чутливий спів місячного вітру…
Місцеві мешканці переказують легенди про Вовкулаку, чарівну істоту, яка блукає у темрявниці ночі і виглядає, немовби сама природа розквітає в людській оболонці. З вигином грації і гнучкістю тіла, її волошкиста шерсть відбиває сріблясте світло місяця, надаючи образу таємничості та привабливості. Очі, як зірки у небі, світяться блакиттю та зореподібним вогнем, вражаючи своєю витонченою елегантністю та водночас дикою енергією.
І ось, коли місяць випливає з-за хмар, вистеляючи своє сріблясте покривало, все село завмирає, слухаючи мелодію Вовкулаки, яка надихає страх і водночас приваблює.
Тож сьогодні ми поговоримо про Вовкулаку- популярну напівфантастичну істоту з української міфології, що об'єднує у собі зачаровану людину та граціозність і дикість вовка.
Вовкулака (грец. λυκάνθρωπος, англ. Werewolf, нім. Werwolf, фр. loup-garou, італ. lupo mannaro)
В Україні - Вовкула́к(а), вовколак, волкулак; південно-західна говірка: вовку́н и вовкуни́ця (ж. р.), вовколаб; гуцульські говірки: вовку́нка (ж. р.); закарпатські говірки: вовкунак, вовчур(ь); лемківські говірки: вовкура́д, вовкора́б; західнополіські говірки: [воўкокула́к], вовкулач [воўкула́ч]...
Все це людина-перевертень, що має надприродну здатність перевтілюватися у вовка.
Характер цієї міфічної істоти немов складна та дивовижна мозаїка, де сутність вовка та душі людини переплітаються в одному образі, залишаючи за собою слід загадковості в темному вірі ночі.
З одного боку, його серце наповнене дикою страхітливою силою, яка розкривається в моменти гніву чи небезпеки. З іншого боку, у Вовкулаки є ніжна і страждальна сторона, яка тужливо вглядається в невловимий вогонь зірок та шукає втрачене спокоєння.
В історіях розповідається, що ті, хто мають сміливість заглянути Вовкулаку в очі, відкривають для себе справжній зміст слова "магія".
Фізіологія Будова.
Людина+Вовк. Напівлюдина-напівдемон.
Зовнішній вигляд
Зовнішній вигляд Вовкулака досить химерний. Народні повір'я малюють його образ з допомогою наступних рис: тіло, покрите відвисає шкірою; скуйовджене волосся; жовте зморшкувате обличчя; рот, з зубами, шо стирчать в різні боки; червоні, немов криваві, очі і забруднені кров'ю руки-лапи.
Рухи Вовкулака відрізняються швидкістю і рішучістю. Звичні людські риси, властиві тілу при житті, у Вовкулака перестають бути впізнавані. У Вовкулаки змінюється все - тембр голосу, риси обличчя, загальна будова тіла.
Ця істота в людському образі має понурий вигляд, великі брови, зрослі на переніссі, та червоні очі, по яких його й можна ніби пізнати. Подекуди Вовкулаків ототожнювали з упирями і приписували їм однакові властивості.
У вовколака «шкіра вовча, а розум, серце людське»; у нього людський погляд, людська тінь, людський запах, тому у вовчій зграї він тримається з підвітряного боку Волколак здатний плакати, няньчити дітей, схрещувати лапи на грудях. У нього поверх шкіри видно знаки людського світу - червона нитка на шиї, рушник через плече або білі смужки від рушника на шкірі. Якщо вовкулака п'є воду, у воді відбивається не вовк, а людський образ. Сліди від передніх лап вовчака вовчі, а задні людські.
Ще ознаками перевертня є постоптувані долоні та вовча шерсть, яка залишається після перевертання на все життя.
На Закарпатті бойки вірили, що виявити вовкулаку серед інших лісових звірів можна за
двома волосяними закрутками на тім’ї-потилиці. Ніби то у нього одне зле око, три вовчі лапи, а четверта людська тощо.
Українські покутяни зауважують у Вовкулаки під пахвою ямку, в котрій сходяться
кінці шкіри. Через цю дірочку її можна вивернути на виворот, тобто на бік вовчої шкіри.
Як і відьма, «вовкун» є дводушником. Проте на відміну від неї останній перетворюється лише на
вовка і то у визначений період – коли настає «така година».
У вовчому образі він зберігає основні людські якості (розум і здатність розуміти людську мову, хоча в більшості випадків сам втрачає здатність говорити по-людськи), а також фізичну природу (людські запах і тінь).
Походження
Існувало багато легенд про те, як можна стати Вовкулаком.
Вважалося, що Вовкулаки можуть бути вродженими та оберненими.
Вроджені — це ті, які народилися під певною планетою.
Як вірили українські горяни, «вовкунами» могли стати люди, зачаті на Великдень, тож коли чоловік спить із жінкою проти свята, чи проти посту, а зачнеться в них хлопець, то буде з нього Вовкулака. Також ставали перевертнями хлопчики народжені жінкою від зв’язку з вовком, прокляті батьками чи ті, які мають дві душі. Або коли вагітна жінка несподівано побачить вовка, чи з'їсть м'ясо тварини, яку роздер вовк, тоді дитина(хлопчик), що від неї вродиться, буде Вовкулакою, чи вовкуном.
Існувало повір’я, що вовкунами стають і ті, хто народився уперед ногами.
Впізнати Вовкулаку можна по тому, що задні ноги в нього не такі, як у вовка, а колінами вперед, як у людини. Крім того, у Вовкулаки завжди на шиї висить мотузка, якщо цю мотузку розірвати, то дикий звір вмить стане людиною.
Зачаровані вовкулаки стають такими через чари відьом та ворожбитів: коли чоловік забуде за Бога і зв'яжеться з нечистою силою, відьма виводить його на гору, застромлює в землю ніж і каже йому перекинутись через нього тричі: тоді чоловік обростає волоссям і стає вовкулакою.
Якщо зачарований вовкулака пробуде з вовками три роки, а потім хтось приверне йому давній людський вигляд, то його вже ніхто не зможе знову зробити вовкулаком.
Перетворені (обернені) істоти зазнають більших страждань, ніж вроджені.
У Вовкулаку можна було обернути і старого, і малого. Повернутися до людської подоби обернені вовкулаки могли через кілька років.
Вовкулака робиться вовком зазвичай вночі, і тоді він пристає до вовків і живе з ними спільним життям.
Вовкулаки належать до одного міфічного типу з відьмами, відьмаками і упирями; вони півміфічні істоти, стоять на переході од зооморфічних до антропоморфічних міфічних образів хмар. У народній міфології хмари часто описуються як череда вовків, а св. Юрія народна фантазія настановила пастухом вовчої череди, перенісши на нього прикмети громовика, як пастуха небесної череди.
Хтонічна природа вовка повʼязує його зі світом померлих. Деякою мірою він є медіатором посередником між двома світами – людським та «нечистим». Тому й, зокрема, мешканці Полісся під час зустрічі з вовком уголос згадують усіх померлих по імені.
Саме вовка запрошують на Святий вечір. А гуцули навіть відзначають празник, присвячений вовкам.
Оберіг. Засоби проти дії
В українців були повір'я, що вовколак один місяць є вовком, а інший людиною, або що у вовка він перетворюється на день святого Юрія (23 квітня (6 травня)), а на людину — у день Миколи Зимового (6 (19) грудня). Перетворення на вовка відбувається на зміні місячних фаз - коли йде старий місяць і з'являється молодий. Термін, який людина, піддана закляттям, має перебувати у вовчому образі у різних регіонах різниться, частіше це один, три або сім років.
Допомогти вовкулаці знову стати людиною можна, якщо перекинути через нього вила, уткнути ніж у хлібне тісто, назвавши при цьому його по імені, нагодувати хлібом, накрити скатертиною з великоднього стола, вистрілити в нього з гармати, зарядженої волоссям відьми, напоїти відваром із трав, зілля тощо. За деякими уявленнями, їх не беруть неосвячені кулі.
А ще повернути звіру людську подобу можна було, розірвавши шнурок, що висить на його шиї, або ж навіть здерти з нього шкуру. Зачарованого вовкулаку можна відчарувати, перевівши його через хомут.
Був ще такий спосіб обернутися вовком: чарівник повинен був знайти в лісі гладко зрубаний пень,
встромити в нього ніж і перекинутись через нього (іноді тричі); бажаючи ж повернутися до людської вигляд, він повинен був забігти з протилежної сторони пня і перекинутися назад.
Можна також сказати йому, щоб він перекинувся тричі через голову, і якщо він послухається, то стане знову людиною …або вдарити його тричі житнім перевеслом по голові… розрізати на ньому шнура чи пояса, після чого вовча шкура лопається і злазить сама по собі.
Подібне «перевертання» часто супроводжувалося вигуками:
«На морі на Океані, на острові Буяні, на порожній галявині, світить місяць на осиний пень, в зелений ліс, у широкий дол.
Біля пня ходить вовк волохатий, на зубах у нього вся худоба рогата: а в ліс вовк не заходить, а в дол вовк не забродить.
Місяць, місяць - золоті ріжки! Розплави кулі, притупи ножі, муч дубини, напусти страх на звіра, людину і гадів, щоб вони сірого вовка не брали і теплої б з нього шкіри не дралі.
Моє слово міцне, міцніше сну і сили богатирської».
При цьому такий спосіб був пов'язаний з деякою небезпекою для оборотня, оскільки вважалося, що якщо хтось вийме з пня ніж, то вовкодлак уже не зможе повернутися до свого людського вигляду до тих пір, поки ніж не повернуть назад.
Допомогти стати людиною вовкулаці може і той, на кого він напав.
За народними повір’ями, якщо людина, яку переслідує вовкулака, кине позаду себе пояс, то, переступивши через нього, вовкулака вмить стане людиною.
За час перебування у вовчій зовнішності одяг на вовколаку зтліє, тож перетворившись на людину, вона виявляється голою.
Цікаві міркування з цього приводу можуть викликати традиційні уявлення про те, як вберегтись, зустрівшися віч-на-віч з вовком. Щонайперше, ні в якому разі не кричати: "Вовк", бо скаже: "Щоб ти вмовк" — і тоді вже нічого не докличешся. В лісі взагалі слова "вовк" не можна вживати.
Навіть не набагато змінене, це слово вже не вважали за порушення заборон. Кричали: "Вовка той", "Вовка — га!". Можна було назвати "лиходієм", "старим", "дєдьком". "Ни мона його сварете чи там лякате, бо вин того ни боїться. А треба хвалете, просете, називати хорошим паном. І вин дасть тобі дорогу". Було радили кричати: "Гой-гой-гой", "Чуга", "Буйга" і вити, тоді вовк сі вступит з дороги", "Утю-го" та ін.
У селі Мощена поблизу Ковеля існує повір'я, що, зустрівшись з вовком, треба сказати: "А ля вовк!". У Верхневі на Волині вважали, що в такому випадку треба присісти навколішки й завити по-вовчому. А в Заболотті й Троянівці казали, що присівши, треба мовити "І я вовк" — і звір не зачепить.
Якщо ж людина в образі Вовкулака помирає, вона може перетворитись на упиря. Аби цього не сталось, необхідно засунути йому в пащу дві срібні монети.
Середовище проживання
Вовкулаки тікають до лісу і живуть там з тваринами. Потрапивши до вовчої зграї, вони добувають вовкам їжу: нападають на худобу, але не з’їдають її, а тільки душать.
Хоча вони і живуть у барлогах та бігають у лісах, але ж зберігають людський внутрішній світ.
Вроджені вовкулаки все життя проводять в сім'ї як звичайні люди, а вночі, перетворившись на вовків, знищують худобу. Але свою здобич не їдять, а душать, випиваючи з неї кров, чим дещо уподібнюються до упирів.
Вовкулаці усе вовче чуже. Він не може їсти сире м'ясо, а намагається смажити його на вугіллі від пастуших вогнищ: він харчується корінням, лісовими ягодами, краде хліб у пастухів та женців та часто сам стає жертвою вовків.
Ці істоти не виють, як вовки, а лише стогнуть і плачуть, як людина. Вони приречені на тривалі страждання, аж доки не стануть людиною.
Вплив на людину. Додаткові здібності-особливості
Не можна сказати, що вовкулака асоціювався з абсолютним злом, адже він був «перевертнем», тобто людиною, яка перетворилась у вовка.
Стрічаючи людей в лісі або в полі, вовкулаки не рвуть їх, а тільки жалібно дивляться їм в очі. Як їм хто кине хліба, то вони їдять, а овечок тільки душать, але не їдять. Хто догадається і назве вовкулаку людським йменням, то він зараз знов стає чоловіком. Кажуть, що вовкулаки ссуть кров як і відьми.
Але на Закарпатті розповідали, що вовкуни ночами ходять селом, страшно виють, заглядають у вікна та ломляться у двері.
За деякими уявленнями, вовколаки їли людське м'ясо та пили людську кров. На Поліссі зустрічалося повір'я, що вони роздягають людину, перш ніж з'їсти.
За старовинними місцевими переказами, Вовкулаки в час затемнення з’їдали місяць або сонце. Особливо активними їх вважали наприкінці жовтня та на початку листопада (сезон гарбузів, Геловін).
Українці вважали, що вовколаки, будучи людьми, не ходять до церкви, не дотримуються звичаїв і не вітаються. За українськими та словацькими повір'ями, вони мають статеві стосунки з відьмами і у них народжуються упирі.
Міфологія
Історія Вовкулаки плітається на стежинах минулого, де в давні часи люди жили у страху перед невідомим та непередбачуваним. Вона народжена з обрядів, виплетених під зірками, коли люди шукали захист від надприродних сил і роздумували над межею між світами.
На Волині оповідали про одного чоловіка, якого чарівники перевернули на вовка, а собаки вигнали в ліс. Коли він захотів їсти, нараз побачив св. Юрія, що їхав білим конем. Св. Юрій наблизився й свиснув. Прибіг другий вовк, і св. Юрій сказав йому: "Візьми собі цього товариша і дбай про нього, бо він ще недосвідчений і не може сам собі добути поживи.
Ці легенди існують ще з дохристиянських часів, коли люди вірили у перевертнів, чарівників, та в те що злі і добрі сили можуть приходити на землю у вигляді звірів чи людей.
Образ вовкулаки символізував безсилля людини перед темними надприродними силами, тугу за справжнім людським життям. Це також один із багатьох образів, через який народ застерігав людину від біди, що може на неї чекати. Цей образ нагадував про необхідність мати в своїй душі Бога, ніколи про нього не забувати, не грішити, щоб не бути тяжко покараним за зроблене зло.
Отак, друзі, на тих далеких просторах старовинної культури, де між словами та суттю тече ріка часу, знаходять своє місце гіпотези, які мовчки шепочуть про те, що вовк – не первинна назва цього звіра. Його боялися називати на ім'я, тому що якщо ти називаєш на ім'я, ти маєш повну владу над ним. Тому чоловіки роду вірили в те, що вовк є кровноспорідненим…
Давайте подивимося на наші казки: вовк дуже часто є або антагоністом героя, або таємничим союзником, і він дійсно є тим колосально сильним образом у народній казці.
В давні часи, чоловіки племені вдягали на себе вовчі шкури, які називалися длаки, і таким чином уподібнювалися своєму тотемному божеству.
Запорозький козак, якому приписувалося володіння магічними силами називався Характерником. Це була окрема каста козаків, які немовби вчилися спеціально майстерності перевтілення. Вони проходили спеціальні випробування та ініціацію - посвячення в характерники, і вірили в те, що тепер вони мають надможливості. І дуже часто характерники сприймаються нами як невразливі воїни, що можуть перетворюватися на вовків.
І так, українці мають свою генетичну пам'ять, де вовк залишив позитивну конотацію божества, а козаки, наслідуючи лісового звіра, намагалися рівнятися на потужного вовка.
Лікантропія, перетворення людей у вовків та можливість повертатися до людського вигляду, відома у слов'ян з найдавніших часів.
Свідчення про лікантропію знаходимо в оповіданнях Геродота, який описує звичаї неврів, праслов'ян, що населяли територію сучасної Білорусії та північної України: «Ці люди (неври), мабуть, перевертні. Адже скіфи та елліни, які живуть у Скіфії, кажуть, що раз на рік кожен невр стає вовком на кілька днів і потім знову повертається до колишнього стану».
В історії існує згадка, що колись, вовкодлаками називали волхвів. Відомі також вказівки на зв'язок вовкодлаців із жрецьким станом, де: «Хмаринештеї від селян влъкодлаци нарищаються. Коли ж погинути місяць або сл'нце, глаголють: «Влъкодлаци місяць з'їдаючи або слинце».
«Облакопрогонники» - це один з найвищих розрядів волхвів: вони відали погодою взагалі, хмарами, дощем і навіть сонцем. «Селянам», прозвавши їх вовкодлаками, вони, очевидно, могли
бути і у вовчому обличчі, ряженими. Так, у Польщі, та й в інших місцях, «на коляду»
(новорічні святки) ряжені, активні учасники святкового ритуалу, бігали селом з опудалом вовка
або з вовчою шкірою, рядилися у вовків, носили вовчі маски і т.п. Це, очевидно, пояснюється тим,
що саме на час зимових свят припадали «вовчі свята» або «велесові дні», пов'язані з
родючістю та худобою.
У «Слові о Полку Ігоревім» згадується, що князь Всеслав Полоцький вмів перекидатися на вовка. «Всеславъ князь людемъ судяше, княземъ грады рядяше, а самъ въ ночъ влъкомъ рыскаше: изъ Кыєва дорискаше до куръ Тмутороканя, великому Хръсови влъкомъ путь прерыскаше».
У «Лісовій Пісні» Лесі Українки лісовик перевернув на Вовкулаку Лукаша у покарання за те, що той зраджує свою кохану Мавку: «Тепер він вовкулака дикий! Хай скавучить, нехай голосить, виє, хай прагне крові людської, — не вгасить своєї муки злої!». Проте Мавка, бачачи його страждання, жертвуючи собою, повертає йому людський вигляд.
Дуже часто вовкулака у народних оповідках відчуває момент наближення лаконтронії: "Як прийшла до його тая пора, що вже цому треба бігти, то він так стогне! Вийшов за клуню, устрамив ножа в землю, почав розбиратися, геть рзібрався, голий зостався. Потім перекинувся через той ніж й став вовком".
В іншій легенді, відчуваючи наближення процесу перетворення, вовкулака питає жінки, що б вона робила, як би тут з'явився вовк, а вже тоді біжить у кущі й повертається звідти вовком11.
Проте зустрічаються й інші розповіді, в яких причини метаморфози обумовлені календарно. Одна із них записана на Волині.
"На Спаса, як ішли до церкви і чули вовче виття, казали, що то виє вовкулака. Сипали тоді свячоний мак під ноги й приказували: "Пу, пу, Мати Божа, поверни подобу людську тому, хто плаче-волає і в тебе ради благає". Хто не зробить, в того не буде пропадати худоба".
На Поліссі дуже шанували вовка: "Як оступлять вовки чоловіка, то треба назвать якого-небудь умерлого чоловіка імення: чи родича, чи знакомого, то й підуть геть".
Здавалося б, який стосунок до вовків мають померлі родичі чи й просто знайомі? Але в гуцулів на Коляду — свято, приурочене головним чином небіжчикам, — за родинний стіл закликали й вовка.
У вовків на Коляду перевдягалися в селах Самарі (Ратнівщина), Видерті, Нуйні (Камінь-Каширщина), Погулянці (Любешівщина) тощо. В деяких селах вважали за звичне, коли персонаж у масці вовка виносив щось із хати.
За стародавніми повір'ями, «вовкулаки» бувають двох пологів: це або чаклуни і волхви, що приймають звірячу подобу, або люди, перетворені на вовків силою чаклунства; при цьому одна з назв, що знаменують чарівні чари («кудеса»), у деяких місцях служило для позначення обрядового рядження, «закручування» в волохатий шкіри («кудес», «чарівник» - замаскована, ряжена людина). У ХІХ-ХХ ст. вовкодлаками нерідко називали і перевертнів взагалі (тобто людей,
здатних приймати вигляд не тільки вовка, а й собаки, кішки, куща, пня, птахи тощо); проте споконвіку, мабуть, волкодлак — це вовк-перевертень, тобто. людина, яка здатна перетворюватися на вовка (і ні в кого іншого).
За народними повір'ями, звернення перевертнів у вовків відбувається переважно двічі на рік:
на коляду та в Іванову ніч, під час літнього сонцестояння. За пізнішими повір'ями, що з'явилися
вже за християнства, перевертні можуть перетворюватися на вовків практично у будь-який час для того, щоб всіляко шкодити людям: загризати худобу та людей, наводити псування тощо.
Слов'яни вважали волколаків винними у затемненнях. Вовкодлаки, що поїдають місяць і сонце і відганяють хмари, згадуються у старовинних творах.
У гуцулів була легенда, що вовкуни поїдають місяць, бо на ньому зображені лики двох братів, один із яких убив іншого через земельну суперечку, і від яких і походять вовкуни.
На Закарпатті вважали, що вовкун нападає на людську худобу і після смерті, а труну з її тілом здатні зрушити з місця лише два воли-близнюки.
Весілля вважали за найвразливішу пору перетворень людей на вовків.
В українському фольклорі чаклуни нерідко перетворюють на вовків інших людей; відбувається це переважно на весіллях.
"Знахар миг пустете висіллє вовками... А якже?! Ни дарма ж прокльоне буде колись: "А щоб тобі, — каже, — вовкаме висіллє побігло".
"Колесь диде наше говореле, що буле такеї, що пускале висіляє вовкаме. Буде вовк, тилько на голові де в молодої винок був, біло буде".
"Колесь побігло вовкаме. Геть знате молоду і геть було знате молодого. У їх було біле на голові".
"Ото як кроплять весіляє і обсипають, то тоді й пускають вовкаме".
"Знахурі робеле людей вовкулакаме. Накине на чоловіка такого плаще — і вже чоловік пушов вовком...".
Збереглося багато варіантів розповіді про те, як чаклун перетворив на вовків весь весільний потяг через те, що його не запросили на весілля; під шкірою вбитого перевертня знаходять обрядовий пояс «Вясельного маршалка» (весільного «тисяцького») головного розпорядника весільного обряду. Це ймовірно, пов'язано з тим, що на зимові святки (від 24 грудня по б січня ст. ст.) припадали і масові весілля після Пилипівського посту, і «вовчі свята», під час яких виряджалися у вовчі шкіри та маски.
Цікавою особливістю подальшого розвитку сюжету є і те, що вовкулакою виявляється лише молодий і рідко — інші учасники весільної процесії, а особливо молода.
Український учений В. Балушок влучно простежив звʼязок між перетворенням на вовка саме
молодого юнака та його вступом у шлюб.
Найчастіше у ролі того, хто пускає юнака-чоловіка вовком, виступає теща.
Родина нареченої, а первісне може й сама мати (прамати, прародителька, хранителька родового божества, втіленого у формі родового міфу) могла виступати в ролі охоронниці ритуального впровадження цього міфу. Іноді перетворює чоловіка на вовка і власна дружина…
Процедура перетворення людини на вовка, за народними повір'ями, відбувається двояко: або накиданням на нього вовчої шкіри, або ж за допомогою "Чарівної наузи" - ременя або лика, заговореного закляттям, яким оперізують перевертня, після чого він стає вовком доти, доки чародійний пояс не ізотреться, не буде порваний або знятий іншим чином. Такі чарівні пояси-наузи за допомогою яких волхв-вовкодлак міг прийняти вовчий вигляд, часто згадуються у повчаннях проти язичництва, починаючи з XII ст.; у них «нау носіння» прирівнювалося до виконання кощун (міфів) і «бісовських пісень». Вважалося, що «гріх є носити науз як любо»; ченці сповідалися: «Згріші, наузи в'язах на собі і до волхвом, і до обавника, і до чарівників ходих, гріхів, наузи на собі носячи».
Ті, хто «до волхвом ходить ворожі заради чи наузи емлет кепські», суворо каралися церквою: вони мали сорок днів не їсти м'яса та молока, і на них на 3 роки накладалася покута. До носіння чарівних пов'язок були причетні навіть священики: «Аще хто від священицького чину, така,
(іже) в'л'хвуя або обава або вузли (наузи, пов'язки) творячи такий від церкви виринеться ». Носіння чарівної пов'язки прирівнювалося до чаклунства, закляттям («обувати» — заклинати; іпсаігіаге) та
каралося відлученням від церкви.
Споріднений персонаж
ВОВКОДЛАК. волколак, волкулак, вовкулака, людина-вовк, перевертень; відьмак, чаклун, здатний
як сам перетворюватися на вовка, так і звертати на вовків інших людей.
"Волкодлак" буквально означає «вовча шкура»; слово «кудла» вживалося раніше в сенсі косматої, розпатланої вовни, яка «буває у шорстких і кудлатих собак, і якою в особливості відрізняються вовки».
Родичем вовкулаки вважається стрига.
Культурно-географічна
Вірування у вовкулак були свого часу поширені по всій Європі, включаючи й Україну.
Слово «вовкодлак, вовколак» було відоме переважно в українців та білорусів, у південних та особливо західних слов'ян.
На Західному Поліссі вважали, що "вовкулакаме ставале у Руздві, на Свичке"
Такі уявлення побутують і в Галичині та Карпатах. В цілому ж вони щільно пов'язані з "вовчими днями" — періодом особливої активності хижаків, що починалася пізньої осені й була обумовлена необхідністю вишколу молодняка. Закінчувалися "вовчі дні" на Коляду, коли в природі відбувався розпад вовчих сімей. Тому вважали, що вшанування вовків неминуче саме в цей день, коли їхня агресивність спадала. Таким чином відзначення "вовчих днів" було звужене. На Коляду у багатьох міфологічних легендах випадає й повернення вовкулаки — сім'янина до рідної домівки.
Віра у вовкулаків є у всіх індоєвропейських народів, а Поляки навіть вірять, що люди стають вовкулаками два рази на рік: на Коляду й на Купайла, тоді саме, як відьми збираються на Лису гору.
На Бойківщині переважає поблажливе, деякою мірою співчутливе ставлення до «вовкуна», бо це – непростий, який мусить таким бути, бо на нього «прийшла така мінута», бо він народився «під такою планетою». Очевидно, саме тому всі дії людини були спрямовані на те, щоб допомогти йому знову стати людиною. Зрештою, «вовкун» завжди першим іде на контакт, просячи про допомогу (перев’язати поранену ногу, нагодувати тощо). Примітно, що після того як відбулося перетворення, він – уже як людина – як правило, щедро віддячував своєму рятівнику.
Образ волколака виступав демонічною персоніфікацією негативних, тривожних явищ, які порушували гармонію суспільного життя. Дослідники пояснювали існування міфів про волколаків психічними розладами, що призводили до звереподібної поведінки, а також народженням дітей із атавістичними ознаками (вовчою пащею, хвостом, густим волосяним покривом на обличчі та просто "диким" зовнішнім виглядом). Чутки про оборотнів можливо було свідомо поширювати люди, які крадуть худобу.
Ці вірування в оборотнів тісно пов'язані з атавістичними страхами та загадковими явищами, які виникали в суспільстві. Волколаки, що об'єднують у собі елементи людини та вовка, символізували внутрішню боротьбу, конфлікти і важкі рішення, які доводилося приймати у житті. Вони також можуть бути вражаючим виявом природничих сил, які лежать поза раціональним сприйняттям.
Інтересно, як вірування в оборотнів можуть виникати через спроби пояснити надзвичайні або неочікувані події, такі як втрата худоби. В таких випадках люди можуть шукати вину у надприродних силах або "зловісних" особах, які володіють здатністю перетворюватися на вовків.
Такі уявлення також відображають загальні соціокультурні стереотипи та страхи, пов'язані із темою трансформації та втратою контролю.
Усе це вказує на те, що образ волколака є складним символом, що відображає як архетипічні бої людської психіки, так і спроби пояснити загадкові явища у світі, що оточує нас.
Джерела, якими я користувалася:
1. https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D0%B2%D0%BA%D1%83%D0%BB%D0%B0%D0%BA%D0%B0 – «Вовкулака»
2. https://www.polissia.eu/2009/09/mifi-i-ta-legend-ukrainski-pro-vovkiv.html - «Вовкулаки. Українські міфи та легенди про вовків»
3. https://traditions.in.ua/viruvannia/demonologiia/58-vovkulaka - «Вовкулака»
4. https://volnorez.com.ua/mifologichnij-bestiarij-ukra%D1%97ni-xto-takij-vovkulaka/-Міфологічний бестіарій України: Хто такий Вовкулака
